02.10.2008

Катерина Ботанова

Ринкова вартість довіри

Ця хвиля подиву, що поступово переходив у роздратування, наростала поволі.

 

Спочатку, ділові видання почали замовляти мені статті про мистецтво. Я втішилася: ну, що, скажіть мені, може бути крутіше, ніж писати про те, що любиш, за добрі гроші та ще й потенційним пропедевтичним ефектом? Аж тут виявилося, що писати треба так, щоби костюмна аудиторія ділових видань зрозуміла, чому про це пишеться, - тобто мовою цієї ділової аудиторії – тобто мовою грошей.
 
Хочеш написати про художника? Додай табличку з найдорожчими його творами і цінами на них, бажано ще зі списком зірок, які "мають" цього персонажа у себе на стіні над диваном, з рейтингами його продаж на світових аукціонах… Та, і бажано ще підписати коментар у якогось українського колекціонера, який погодиться зізнатися, що колись купив такого-то за такі-ось гроші.
 
Потім, ще за часів моєї співпраці з "Я Галереєю" Паші Гудімова, на наші виставки почала заходити доволі тямуща журналістка, яка щойно перейшла працювати знову-таки у "ділове видання". Її єдине питання до кожної виставки було: "За скільки ви це продаєте?"
 
Тоді я раптом зрозуміла, що і правда – переважна більшість видань в Україні (і не лише ділових) почали значно більше писати про сучасне мистецтво – але виключно мовою грошей.
 
Сотбіс і Крістіс, ринки антикваріату, місцеві аукціонні потуги, приватні колекції та нові фінансові висоти супер-старз сучасного мистецтва впевнено запанували на шпальтах. Ринкова вартість, не без активної та навряд належним чином відрефлексованої участі ПінчукАртЦентру, заступила фахову оцінку, мистецький процес і, врешті-решт, смак.
 
Добила мене моя власна мама. Людина, яка пропрацювала 6 років у провінційному музеї, збираючи колекцію сучасного українського мистецтва, а потому ще стільки ж у київських галереях, а потім створила найкращій в Україні журнал про "життя як мистецтво" – дизайн, архітектуру й декорування саме як мистецтво, спочатку закинула мені, що працювати є сенс тільки з великими іменами і привозити в Україну виставки тільки "рівня Воргола". А тоді – попросила пояснити для одного потенційно зацікавленого знайомого-"мецената", в чому полягала "гучність найгучніших виставок", які робив за свою історію ЦСМ, - ну, як-як пояснити! написати про те, де ці художники ще виставлялися і скільки вони коштують.
 
Проблема не в тому, що не можна спробувати описати цінність, скажімо, Бойса чи Кабакова мовою грошей і світових столиць. Проблема в тому, що їхня – і, що значно гірше, не тільки їхня – цінність в сучасній мені Україні майже виключно зводиться, так, уже навіть геть зовсім не до переліку світових столиць і колекцій музеїв, - а виключно до грошового еквіваленту. Andnothingelsematters.
 
Вітчизняна публіка знає Адреаса Ґурскі, бо він найдорожчій у світі фотограф (до речі, завдяки Пінчукові), а Дем’єна Герста – бо він найдорожчій у світі художник. За останній рік про Герста та його комерційні (sic!) успіхи неодноразово писали всі українські видання, деякі – як-от, "Кореспондент" чи "Эксперт", по кілька разів, з інтерв’ю та розгорнутими цитатами. І в жодному з них не було і спроби аналізу, не кажу вже про критику.
 
Звісно, не тільки в мистецькій сфері Україна доволі різко перескочила зі стадії дикого накопичення первісного капіталу до стадії "гроші-вирішують-усе". Одначе саме в мистецтві заміщення "нулями" всього: експертизи, аналізу, контексту, процесу, росту, - є чи не найпомітнішим і найтрагічнішим.
 
Для того, щоби мати шанс на існування в теперішній Україні, мистецтво має бути спектакулярним і дорогим. Вартим того, щоби в нього вкладати гроші. Які воно повертатиме і ростом ринкової вартості, і широким і шляхетним піаром. І не лише приватним "меценатам" і галереям (чи краще одразу написати по-кахідзевськи "шопінґ-центрам"), а й державі теж, державі, яка не лише приймає, а й активно користується з цієї моделі.
 
Про те, що мистецтво – це процес, лабораторія, царина постійного нічим не забезпечуваного ризику, що передовсім потребує знання, розуміння, а відповідно довіри, вже не йдеться.
 
Ми тішимось із того, що бізнес почав вкладати гроші у мистецтво. Із лячною легкістю закриваючи очі на те, що відтепер переважно вони, вкладені гроші, і вирішують, що є мистецтвом. А що ним, перепрошую, аж ніяк не є.

 

09.03.2011

Тарас Лютий

УКРАЇНСЬКЕ НІЦШЕАНСТВО

13.05.2010

Тамара Злобіна

Художні групи і соціальне замовлення

29.12.2009

Олексій Радинський

Контемпораріарт

04.09.2009

Олеся Островська-Люта

Нова політика мистецького жесту (написано для часопису "Критика")

21.06.2009

Нікіта Кадан

О взаимосвязи «двух сторон». Олесе Островской

26.05.2009

Катерина Ботанова

Війна світів у Харківському музеї

21.05.2009

Олеся Островська-Люта

«Погляди» Худради: два боки одного висловлювання

08.04.2009

Тарас Лютий

ІНДУЛЬГЕНЦІЯ ДЛЯ ВІЛЬНИХ ДУХОМ

13.01.2009

Олеся Островська-Люта

І душа, і розум, і тіло

02.10.2008

Катерина Ботанова

Ринкова вартість довіри

21.09.2008

Тарас Лютий

В тіні кітчу

01.06.2008

Нікіта Кадан

Тихое свидетельство

13.03.2008

Алевтина Кахідзе

Глаза моего мужа как у Жанны Самари*

10.01.2008

Олеся Островська-Люта

Розрив і вічне відтворення