Нерозбещені візитами закордонних зірок, вітчизняні культурні діячі й досі дивом примудряються зберігати провінційну душевність прийому гостей.

Культурна програма західного (рідше східного) щасливця обов’язково складається з по-домашньому теплого чайку в майстерні в колі найближчих друзів господаря і задушевних розмов на тему: А кого з українських митців Ви знаєте і Справжнє мистецтво таки здатне змінити світ.

І хоч як бідний гість, чемно давлячись чайком, не пригадує велич Малевича з Кандинським і не намагається сказати, що мистецтво, як і навколишній світ, сильно змінилося за останні сто років, його рідко чують. Після розставання господарі, сумно хитаючи головами, потверджуються в тому, що нічого вони там на Заході (Сході) не хочуть про нас знати. А гість із подивом зауважує, що мистецтво в цій гостинній країні, яка, схоже, тішиться від власної ізольованості від світу, щасливо застрягло, в кращому випадку, в радянській традиції минулого сторіччя, коли мистецтво не лише належало народу, а й активно перековувало його свідомість.

Роджеру Бюргелю, кураторові одного з найпрестижніших форумів сучасного мистецтва Documenta XII, пощастило ще більше. Про "рятівну силу мистецтва" він наслухався ще й від доволі молодої публіки свого київського майстер-класу. "За всієї пошани до мистецтва, не впевнений, що воно спроможне когось врятувати чи змінити світ," – обережно зауважив він.

Яка зручна штука - віра в страшну силу мистецтва! Це своєрідна перепустка у вічність із заліком із духовності, бо коли мистецтво здатне змінити світ, то митець – майже бог, який мусить знати відповіді на всі питання. А тому, хто вже має всі відповіді, далі думати – невиправдана витрата часу. Залишається сама приємність – пити чай і говорити про те, що справжнє мистецтво таки здатне змінити світ. І про те, як нас не знають і не розуміють на Заході. Та й на Сході теж.